Вивчення і викладання історії Голокосту, а також застосування досвіду вшанування пам’яті жертв нацизму в умовах сучасної війни проти України
Повномасштабна агресія росії проти України, не тільки призвела до величезних людських жертв та руйнувань, але й спричинилася до переоцінки цінностей, трансформації колективної пам’яті, ревізії ставлення суспільства до подій минулого. Однією із сфер, де уже зараз відбувається зміна підходів та парадигм, є вивчення і викладання історії Шоа. Своїми думками про це, а також про застосування досвіду збереження пам’яті про жертв Голокосту в умовах триваючої війни з нами поділився Анатолій Подольський – кандидат історичних наук, директор Українського центру вивчення історії Голокосту.
Переглянути текстовий варіант
З початком повномасштабного вторгнення перед Українським центром вивчення історії Голокосту постали проблеми, аналогічні тим, що їх переживали усі громадяни України: потрібно було вижити, потрібно було рятувати родини, адже Київ постійно бомбардували. Наші освітні і наукові проєкти зупинились. Але вже в березні ми відновили діяльність. Потім з’явився інший виклик – виклик концептуального і методологічного характеру. Адже від самого початку існування Центру ми займалися дослідженням історії Другої світової війни: долі євреїв, ромів, українців та військовополонених через порівняльні студії, а також питаннями збереження пам’яті про жертв Другої світової війни, зокрема про євреїв України. Ми намагалися порівнювати злочини нацистів та злодіяння сталінського режиму, зокрема, Голодомор та геноцид кримських татар. І ось тепер сталось так, що головні ніші цільові групи – вчителі історії, студенти, науковці, викладачі ЗВО – ставши на захист країни зі зброєю в руках чи опинившись в евакуації, на прифронтових або, навіть, окупованих територіях, отримали особистий досвід цієї війни. За цих обставин вивчати і викладати історію Голокосту так, як ми це робили до 24 лютого 2022 р., більше неможливо. Бо на тлі масових злочинів, вчинених російськими загарбниками проти цивільного населення в Україні, напрошуються нові аналогії, порівняння путінської росії із тоталітарними режимами минулого і т.п. Тобто, ми почали думати над зміною парадигми. Адже неправильно і неможливо готувати навчальні посібники, готувати тексти чи викладати історію Голокосту і при цьому ігнорувати страшну дійсність російської агресії проти України.
Одна з причин полягала у тому, що українці не мали власної держави і знаходилися під владою комуністичної диктатури. Після пережитих жахів Другої світової війни українське і єврейське населення зіштовхнулися із латентним радянським антисемітизмом і українофобією в умовах системи, яка не заохочувала толерантність і правду. Радянська імперія правила підвладними народами колоніальними методами, нав’язуючи їм свою культуру і політику пам’яті. Це призвело зокрема до того, що навіть в єврейських родинах в період після Другої світової війни тема Голокосту замовчувалася. Виникала парадоксальна ситуація, коли офіційно ці теми були табуйовані, але єврейські та українські сім’ї продовжували бути носіями забороненої і при цьому зазвичай відмінної пам’яті. Після 1991 р. про ці теми стало нарешті можливо говорити, і про них заговорили. З єврейського боку це були насамперед єврейські громади, які ставили пам’ятники жертвам Голокосту, збирали і публікували свідчення очевидців. Молода Українська держава, яка постала на уламках радянської імперії, не забороняла цю активність, але і не особливо підтримувала. Не спромігшись запропонувати суспільству сучасну модель інклюзивної культури пам’яті, вона залишила ці важкі теми, й, зокрема, тему Голокосту на відкуп суб’єктам громадянського суспільства, кожен з яких став опікуватися «своєю» пам’яттю. І навіть в сучасній Україні, де існує міцний консенсус щодо неприйнятності ксенофобії, державна історична політика все ще має проблеми із включенням єврейського наративу в загальноукраїнську історію. Саме такий підхід, який проголошує історію українського єврейства та історію Голокосту невід’ємною частиною історії України, сповідує наш Центр від самого початку його існування.
Це глибоке і складне питання. Після того, як євреї понад два тисячоліття тому втратили свою державність єврейські мудреці виробили формулу виживання спільноти в умовах діаспори. Остання вимагала приймати закони держави проживання як свій власний закон. Бути лояльним до держави, у якій ти живеш, не означає втрату своєї єврейської ідентичності. Євреям України важливо усвідомити, що людина одночасно є носієм декількох ідентичностей, і намагання стати свідомими українськими громадянами та брати участь у житті країни, не ставить під сумнів їхню етнічну ідентичність. З іншого боку українці мають перестати боятися власної історії, знати і відверто говорити про помилки минулого. Формулою примирення можливо могла б стати відома сентенція «ми вибачаємо і просимо вибачення». Зрозуміло, що таке примирення не може бути простим, і досвід українсько-польського примирення на тлі дискусії щодо відповідальності українців за трагедію на Волині у 1943 р. є тому доказом. Обом нашим народам потрібно усвідомити свою відповідальність за минуле, визнати взаємні провини, поставити крапку і рухатися далі. Це потрібно ще й тому, щоб спільно дати відсіч ворогу, який напав на нас. Про те, що процес зближення українців та євреїв в Україні відбувається, свідчить і той факт, що сьогодні на фронті проти російських загарбників воюють чимало представників єврейської спільноти. Причому, багато з них, як, наприклад, професор Максим Гон, роблять це добровільно. Спільність долі українців і євреїв, як і схожість цінностей, які вони сповідують, стала ще очевиднішою на тлі тієї боротьби, яку ведуть нині українці та ізраїльтяни за власне існування та збереження власних держав.
Так, на часі. Причому, це не тільки моя особиста позиція, але й також, наприклад, позиція більшості учасників семінару з питань викладання історії Голокосту у ЗВО України, який відбувся 4-6 жовтня на базі Чернівецького національного університету. У ньому взяли участь представники 16 українських університетів, які викладають історію ХХ ст., історію Другої світової війни, єврейську історію тощо. Сучасна війна проти України, яка вже стала і у наступні десятиліття залишатиметься основним тригером психологічного стану травмованого війною суспільства й одночасно основним об’єктом осмислення українською інтелектуальною елітою, здатна породити ефект, що спостерігався в середині ХХ ст., коли жахи Другої світової війни затьмарили собою пам'ять про жертв Першої світової. Тому вже зараз потрібно готуватися до цього й пробувати знайти для злочину і трагедії Голокосту адекватне місце в структурі колективної пам’яті українців, яка змінюється під впливом актуальних подій. Продовжувати досліджувати і говорити про Голокост в умовах сучасної війни потрібно ще й тому, що правда про минуле, яким важким воно не було б, є також своєрідною зброєю у боротьбі проти ворога, який прагне знищити нашу культуру, нашу пам'ять і нав’язати нам своє трактування минулого.
Частково відповідь на це питання дає електронний посібник "Як викладати історію Голокосту після 24 лютого 2022 року", розроблений нашим Центром влітку 2022 р. Він відображає новий досвід представників наших цільових груп та їхні рефлексії реальності. Звичайно нові підходи є дискусійними. Незаперечним натомість є той факт, що дослідження і викладання тем, пов’язаних із Голокостом, матиме в післявоєнній Україні свою специфіку, відмінну від інших країн, де ця тема залишається в переліку головних університетських курсів, і де виходить неймовірно велика кількість публікацій. Про це, власне, йшлося на згаданому мною семінарі в Чернівецькому національному університеті. Я впевнений, що за будь-яких обставин українська інтелектуальна еліта знайде відповідь на цей виклик. На рівні парадигм і методології зміниться очевидно місце розташування порівнюваних явищ. Якщо раніше характерні особливості Голокосту як безпроцентного в історії злочину виводилися в результаті порівняння Шоа із трагедіями минулого, то в українських умовах Голокост скоріш за все стане тим «еталонним» злочином проти людяності, з яким порівнюватимуться злочини путінського режиму і його армії, скоєні в Україні в наш час.
Це питання є для нас справді дуже актуальним. Цивілізований світ за час, що пройшов після Голокосту, дійсно накопичив величезний досвід вшанування пам’яті його жертв. Набір комеморативних практик, який використовується при цьому, також - дуже широкий. Це і музеї, такі, як наприклад, у Вашингтоні, Єрусалимі чи Амстердамі, меморіали на кшталт берлінського комплексу в пам'ять про знищених євреїв Європи тощо. Також не слід забувати і про документальні та дослідницькі центри, бази даних і т.п., які теж є формою збереження пам’яті. Насправді Україна вже давно застосовує світовий досвід комеморації Голокосту для увіковічнення пам’яті, наприклад, жертв Голодомору 1932-1933 рр. Зараз цей досвід знову може стати і вже стає у пригоді: опитування жителів Київської області, які пережили російську окупацію в 2022 р., проводилося на основі методик, відпрацьованих у свій час в ході численних інтерв’ю із свідками Шоа. Правильно організований збір матеріалів про події сучасної війну, про її героїв, жертв серед цивільного населення тощо, а також використання сучасних мультимедійних технологій для її комеморації – це ще два важливих напрямки, де може бути використаний досвід комеморації Голокосту.