У Західній та Східній Європі антисемітизм еволюціонував різними шляхами. Якщо поглянути в історію, то можна виділити два періоди. У першому існував традиційний антисемітизм або так звана юдофобія. У другому з’являється модерний антисемітизм. Перший період часто пов’язують із християнством. Саме в релігійній площині було створено основні антисемітські міфи: про відповідальність євреїв за смерть Ісуса Христа; про вбивства християнський дітей (хлопчиків) з ритуальною метою; про отруєння колодязів і свідоме сприяння поширенню інфекції (чуму) тощо. Звісно, нічого спільного із реальністю ці міфи не мають.

Коріння модерного антисемітизму лежить натомість у добі Просвітництва, яку ми звикли вважати прогресивною. Саме тоді зародилися нові ксенофобські ідеології й, зокрема, расизм. Відповідно еволюціонував і антисемітизм. Відтепер євреї як «інша раса» були позбавлені шансу на «виправлення» через хрещення, як це було у попередню добу. Ці псевдонаукові ідеї знайшли свій подальший розвиток у ХІХ ст. Першість тут тримали країни Західної Європи й, зокрема, Франція та Німецькі держави. Наприклад, саме німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr) увів в лексикон термін "антисеміт".

В Східній Європі значний вплив на поширення антисемітизму мали процеси націотворення, які тривали в той час.

Доречне питання… Особливо в час війни проти України. Дійсно, російська пропаганда постійно і наполегливо намагається нав’язати думку, що українцям нібито від природи притаманний антисемітизм. Втім, відповідь на це питання дуже проста і однозначна: жодної географічної чи якоїсь етнічної детермінації антисемітизму не існує. Все залежить від наявності факторів, котрі спричиняють ксенофобські настрої у суспільстві, а також кількості єврейського населення в конкретній країні.

Некоректно порівнювати антисемітизм нацистів і комуністів. В СРСР антисемітизм безперечно також існував. Його коріння сягає у попередню добу – добу Російської імперії. З іншого боку, відомо, що євреї були співтворцями революції в Росії, займали провідні позиції в партії більшовиків. Чи немає у цьому протиріччя? Ні, все, навпаки, закономірно: саме дискримінація, якої вони зазнавали в імперії, штовхала їх у лави революціонерів.

Спочатку все складалося доволі непогано. Більшовицька політика «коренізації» 1920-х років призвела навіть до спалаху єврейської культури на мові їдиш. Але вже в 1930-х роках відбувається сталінський «консервативним поворотом», внаслідок якого фундаментом тоталітарного режиму стає російський націоналізм. І євреї, задля збереження своїх позицій змушені були пристосовуватися, відмовляючись від своєї культури і ідентичності. Утім, це, як відомо, не врятувало їх від репресій.

Після Другої світової війни в СРСР відбулась чергова метаморфоза. Радянське керівництво зробило нетерпимість до євреїв частиною державної ідеології. При цьому на зовні антисемітизм довгий час намагалися ховати за ширмою антиізраїльської позиції, яку СРСР займав на міжнародній арені після створення Єврейської держави. Не дарма ж тодішня посол Ізраїлю в СРСР Голда Меїр (Golda Meir) з трибуни ООН звинуватила СРСР в державному антисемітизмі. А всередині країни радянський уряд фактично запровадив неофіційні антисемітські норми й, зокрема, ті, які обмежували можливості євреїв вступати до вищих навчальних закладів.

Український антисемітизм унікальний не більше, ніж, власне, сама історія України. Він розвивався під потужним впливом двох традицій – Речі Посполитої та Російської імперії. А загалом його генеза повністю корелюється із еволюцію антисемітизму в цій частині Європи. Втім, якщо говорити про якісь особливі прояви українського антисемітизму, то це мабуть, масове знищення єврейського населення в середині XVII ст. в період війни під проводом Богдана Хмельницького.

Вплив сусідніх народів визначав антисемітські погляди української еліти і в наступні століття. Утім, уже в ХХ ст. й, зокрема, в період між Першою і Другою світовими війнами спостерігаються спроби ідеологічно обґрунтувати антисемітизм суто українськими інтересами. Насамперед це стосується праць ідеолога українського інтегрального (авторитарного) націоналізму Дмитра Донцова. Часто стверджується також, що антисемітські погляди були характерні й для представників Організації українських націоналістів, яка виникла в 1929 р. у Відні й активно діяла на території Західної України, у той час – частини Польської держави. На цьому тлі може скластися враження, що в УРСР (радянській Україні) антисемітизму не було. Однак, вище ми вже говорили, що так вважати було б оманливо.

У цьому питання слід послуговуватися думкою експертів. Таких, як, наприклад, В’ячеслава Ліхачов, котрий очолює групу моніторингу дотримання прав національних меншин в Україні. Якщо коротко узагальнити його майже двадцятирічні спостереження, то виходить, що ситуація з антисемітизмом в Україні покращилася. За деякими даними Україна, навіть, посідає чільні позиції серед країн із мінімальними показниками антисемітських проявів. Утім, часто подібні рейтинги виглядають як змагання із соціології.

Мої власні спостереження дають мені підстави стверджувати, що у нас в цьому плані достатньо нормальна ситуація. Однак, я не берусь казати, що антисемітизму у нас немає. Так, іноді трапляюся якісь висловлювання, зустрічаються якісь написи на парканах, але здебільшого це, все-таки, - маргінальні тенденції.

За моїми спостереженнями, починаючи із 2019 року ситуація із антисемітизмом і протидією антисемітизму розвивається у позитивному напрямку. В супереч риториці та "рожевим мріям" російської пропагандистської машини, яка розраховувала на протилежне. Українське суспільство, навіть в умовах війни, на щастя, демонструє тверду прихильність до тих цінностей, які відкидають ксенофобію та антисемітизм.